Того холодного дощового літа він обережно, ледве торкаючись вустами, куштував вишні з її долонь. Вишні були поганенькими, дрібненькими, а кислого в них було набагато більше, ніж солодкого – але її руки з тонкими пальцями з плямами від масляної фарби, які неможливо було вимити навіть з жорсткою щіткою, робили ці ягоди найсмачнішими в світі.
Тому що — перше кохання, літо в казковому селі на Полтавщині та їхні 16 років…
…Настя вперше за той час, протягом якого пам’ятає себе, не поїхала на літніх канікулах до чорноморського узбережжя.
Причин для того, аби не малювати на канікулах мінливий настрій моря и не мружитися від задоволення на теплому камінні, було чимало: болісне, скандальне, схоже на атомну війну розлучення батьків, останній рік у школі перед визначенням свого майбутнього шляху, безгрошів’я.
Ще й травень видався напрочуд дощовим, холодним, стовпчик термометру ніби збожеволів і геть відмовлявся підійматися вище 10 градусів — і Настя, дивлячись на вулицю крізь заплакане вікно, думала про батьків і кричущу несправедливість.
Не маючи натхнення, на цілий день зачинялась в своїй кімнаті, похмуро шкрябала твердим олівцем в альбомі, малюючи сірі будинки та силуети людей, які відбивалися в калюжах вгору головою.
Ліниво гортала книжки, фарбувала нігті жовтим лаком, розмовляла з подружкою, закручуючи у знак нескінченності телефонний шнур — і по-дитячому мріяла. Мріяла, що коли закінчиться травень і прийде справжнє літо, життя стане таким, як було раніше: сонячним, безтурботним, з щасливим татком, з маминою посмішкою і їхнім улюбленим морем.
Відчайдушно мріяла про затишні розмови вночі з мамою пошепки, про рибалку з батьком на березі ставка неподалік дому, про традиційні оладки з вишневим варенням по неділях і серпневі шашлики у бабусі в селі, де наприкінці літа, в стінах рідної хати збиралась велика родина з багатьох куточків України. Мріяла про те, щоб все стало як раніше…
… але мрії були марними.
Замість затишних розмов, рибалки і оладків мовчазна, змарніла обличчям мати відвезла Настю до села, залишивши наодинці з сірими думками, холодним червнем и сумними садами, по листях яких шепотів нескінченний дощ.
Немов вперше дівчина побачила маленький будинок з низькою стелею, охайно вибіленими стінами та скрипучою підлогою; на ліжках з пишними перинами красувалися піраміди з подушок, на підвіконнях цвіла герань і старий годинник на стіні гучно відлічував секунди – життя наче завмерло тут і якось можна було дихати на повні груди, не кривлячись від болю.
Мати поспіхом поцілувала дівчину кудись у русяве волосся та пішла, аби встигнути до потягу і повернутися додому цього ж дня. Настя розгублено подивилася услід, потім зніяковіла, присіла на край ліжка і лише після того як бабуся міцно обійняла її однією рукою, а іншою, як у дитинстві, почала гладити по голові – вперше за останні місяці розридалася.
— Нічого, дитинко, нічого… Буде добре як мине зло… — Казала бабуся, а Настя гірко плакала, сховавши обличчя в її квітчастий фартух.
Кожен день у хатинці з білими стінами був схожим на попередній – годинник справно відлічував секунди, хвилини і години, а життя Насті немов зупинилося, застигло як смола на вишневому дереві, яку вона у дитинстві разом з іншими дітьми обскубувала і клала собі до рота, аби втамувати спрагу.
Смола була гіркою до неможливості, але пити після неї не хотілося.
… Одного ранку Настю розбудив стук у вікно її кімнати, до якої два тижні вона ховалася як перелякана тваринка у нірку. Вона відчинила вікно і побачила на підвіконні букет польових квітів, і раптом зрозуміла, що дощ закінчився.
Сергійка вона знала з дитинства.
Як і Настю, хлопця привозили з задушливого промислового міста до маленького села на Полтавщині, яке мальовниче розкинулося серед ланів і садів. Вихрастий, відчайдушно веснянкуватий та сіроглазий він мав легку вдачу, твердий характер та влучний удар правою — ніхто з хлопців не ризикував назвати Сергійка рудим або міською соплею.
Як належить справжньому хлопцю, кожне літо він натхненно дразнив Настю «розою-мімозою», кидався реп’яхами та боляче смикав за довгі коси. Як належить справжній дівчинці, Настя на дух терпіти не могла рудого хлопця, жалілася батькам на сусідського хулігана та, захищаючись, болюче била того маленькими, але сильними кулачками. Тим і жили.
Торік все змінилося.
Коли у серпні загоріла на морському узбережжі, довгонога Настя з вигорілим на сонці волоссям приїхала до бабусі, то ледве впізнала Сергійка: він подорослішав, був чемним та мовчазним, ховав від неї очі та не розумів, куди подіти руки.
— Ось ти якою стала…роза-мімоза… — Лише сказав він та пішов, залишивши дівчину розгубленою і несподівано засмученою.
І до її від’їзду до міста більше не попадався на очі, залишивши на підвіконні її спальні букет з польових ромашок та лазурних волошок.
…Настя несподівано зраділа компанії Сергійка.
З валізи, яку за тиждень навіть не розібрала, витягла єдину гарню сукню, яка пасувала до її синіх очей та розплела довгі коси. Дістала папку з альбомами та олівцями та навіть розпакувала мольберт, який не зрозуміло навіщо привезла з собою. Ледве дочекалася вечора, тієї години, коли сусідська молодь збиралася на традиційний променад головною вулицею села, після чого до пізнього вечора засиджувалася у старій альтанці біля колишніх колгоспних садів.
Сердячись на саму себе, поправляючи то комір сукні, то волосся, Настя із завмиранням серця чекала на Сергія. Коли дочекалася, коли побачила очі, в яких горіла радість зустрічі і ще щось таке, від чого щоки дівчини загорілися – їм не потрібна була ані альтанка з іншою молоддю, ані пісні під гітару, ані довгі розмови «про життя».
Майже все літо, яке несподівано стало сонячним, теплим та духмяним до запаморочення голови, вони провели удвох.
Говорили про батьків, школу, вчителів і майбутні професії. Про те, як нудно бути дорослим і чому вони, ті, хто ходять на службу і марнують власне життя нецікавими заняттями, взагалі втрачають здатність бачити серцем і слухати інших. Зокрема, за власним болем не чують того, як краються серця їхніх дітей, а життя стає нудним обов’язком.
Сергійко вголос читав їй улюбленого Оруела, братів Стругацьких та Ремарка, а Настя малювала натхненно, жадібно, немов прагнула наздогнати втрачене протягом сірих місяців, сповнених смутку та сліз, щастя.
Вона начебто на певний час забула і про розлучення батьків, і про Чорне море: замість морських пейзажів у неї виходили наповнені сонцем та солодким соком натюрморти з груш, дрібних яблук та ягід; замість човнів та рибалок малювала свої оголені ноги, на які крізь листя мереживом падали промені сонця, та сяючи очі коханого, замість пихатих кипарисів – старі вишневі дерева й тінь від сторічного колодязя.
Вона не могла передати малюнками присмак його губ, але мліла від ніжності Сергійкових рук, його розсудливості і усмішки, яка ховалася в куточках губ та очей. Він брав її мольберт та корзину з обідом, вона несла старе світло-блакитне простирадло з білими ромашками по краях і своє дівоче незатьмарене щастя – не поверталися додому аж до мовчазних, наповнених співом цикад сутінок.
На тому простирадлі, серед польових ромашок та лугових трав, під синім серпневим небом одного дня їхнє кохання стало дорослим.
Бабуся, мовчки хитала головою, дивлячись на сяюче обличчя єдиної онуки. Дівчина тулилася до неї, як колись у дитинстві, не сміючи поділитися своїм несподіваним щастям, і стара, добре знаючи, як перше кохання закінчується разом з останнім місяцем літа, гладила її волосся та пошепки молилася вночі перед старими іконами з потемнілими від часу та тяжких думок обличчями.
Лише одного разу, за кілька днів до того, як до села мали приїхати батьки Сергія, аби забрати того до міста, бабуся поцілувала Настю в очі і щось тихенько прошепотіла на вухо. Онука стрепенулася, підняла на неї здивовані очі, але стара жінка похитала головою і повторила:
— Життя довге і не завжди в ньому оживають твої чудові мрії та малюнки, дитинко моя. Але пам’ятай, навіть у найтемніші свої дні, що справжнє щастя завжди попереду. І прямуй до свого щастя, розмальовуй його власними фарбами.
© Ksenia Reznikova 2019
